Краєзнавча сторінка

Українська вишивка у звичаях і традиціях с. Яснопільщина

ЗМІСТ

І. Вступ. Українська народна вишивка.  ……………………………….     3

ІІ. Український рушник.  ……………………………………………….      4

1.     Призначення рушників.  ………………………………….      5              

2.     Види орнаментів та техніка вишивки  яснопільщанських рушників.   11

2.2. Рослинний та геометричний орнаменти.  …………………..      14

2.3. Вишивка «хрестиком».  …………………………………………     17

2.4. Вишивання гладдю.  …………………………………………      19

2.5.  «Тамбурна» техніка вишивання.  …………………………..      21

3.     Обробка краю та змережування рушників.  …………………….     22

ІІІ. Висновок. Традиції та сучасність.  ………………………………..     23

 І.  Вступ. Українська народна вишивка

Вишивка – один з давніх і найбільш розповсюджених видів народного декоративно-ужиткового мистецтва. Вона виникла дуже давно. До наших днів дійшла українська народна вишивка лише ХVІІІ – початку ХІХ століття, насамперед тому, що погляд на неї, як на витвір мистецтва утвердився тільки у 80 – 90-х роках ХІХ століття.

У процесі історичного і культурного розвитку в Україні в кожній місцевості утворилися характерні орнаментальні мотиви й композиції, колірна гама, специфічні техніки виконання. Дбайливо передавалися вони з покоління в покоління, майстри відшліфовували кращі досягнення своїх попередників, розвиваючи й удосконалюючи їх.

Вишивкою захоплювалися всюди. Кожний район, навіть кожне село різнилися місцевою самобутністю. В українських вишивках збереглася значна кількість геометричних орнаментальних мотивів, які мали в давнину магічний зміст. Вишивки були своєрідним оберегом від злих сил. Однак із плином часу втратилося їх первинне значення, вишивки стали тільки художнім оздобленням.

Технікою вишивки народні майстри відображають розмаїтість навколишнього життя, свої думки та почуття, красу рідної природи, яка завжди була джерелом творчої наснаги й у художніх образах лягала на полотно. Вишивка – не тільки художнє оформлення речей, а й мистецтво оригінального бачення світу, відтвореного специфічними художніми засобами. Це давнє й вічно молоде мистецтво. Секрет його молодості – в єдності людини з природою, в умінні впродовж століть зберігати красу й дарувати радість.

В Україні вишивати вміли скрізь. Довгими зимовими вечорами, під час вечорниць за тихою розмовою або під пісню. Для вишивання не потрібно складних пристосувань та особливих умов праці. Голка, полотно та ще й вміння й бажання, перейняті від матері чи бабусі й закарбовані в тих чудових виробах, що лежать у скрині.

ІІ.  Український рушник

Вишитий рушник в Україні посідає особливе місце. Рушники – це символ України, відбиття культурної пам’яті народу, в їх узорах збереглися прадавні магічні знаки, образи «дерева життя», символіка червоного кольору.

Впродовж віків рушникам надавалося важливе образно-символічне значення.

Рушники є неодмінними атрибутами народного побуту, весільної обрядовості, вони застосовуються як традиційна окраса житла. Важливі події в житті народу ніколи не обходилися без рушників. Мабуть у всьому декоративному мистецтві немає іншої такої речі, яка зосереджувала б у собі стільки різноманітних символічних значень. У вишивці рушників знайшли відображення орнаменти, пов’язані з образами добра, краси, захисту від усього злого на землі. Орнаменти вишивки рушників – це народна пам'ять про життєдайні сили землі та сонця.

 1.    Призначення рушників

Від сивої давнини і до наших днів, в радості й у горі рушник став частинкою нашого побуту. Вишиті рушники створюють сімейний затишок, зміцнюють родину. Вони завжди були символом гостинності – на ньому підносили дорогим гостям хліб-сіль.

Рушник був найдорожчим подарунком матері в дорогу синові чи доньці як пам'ять про дім, побажання щасливого майбутнього в новому житті.

      Рідна мати моя, ти мене на зорі проводжала,

      І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.           

Рушники дарувались у дорогу не випадково, адже його біле тло пов’язане із світлим радісним життєвим початком, з одного боку, і переходу в інший світ – з другого. В Яснопільщині також існують «подарункові» рушники, які дарують на пам’ять.

Під час будівництва хати рушниками підіймали сволоки, потім ці рушники дарували майстрам.

На рушниках приймали новонароджених, з рушниками проводжали людину в останню путь. У нашому селі існує звичай перев’язувати рушником придорожні хрести. За етичними нормами поведінки, їх не займають й лише після того, як вони зовсім знищуються дощем або вітром, прив’язують новий рушник.

       Особливу роль відігравав рушник у весільній обрядовості як один з найважливіших атрибутів. З раннього дитинства дівчата вчилися вишивати, згодом старанно готували собі посаг, ретельно заповнюючи весільні скрині, де серед сорочок, тканих виробів містилося багато вишитих рушників. За свідченнями місцевих старожилів кожна дівчина на посаг вишивала не менше

12 – 14 рушників, а іноді навіть більше.

Кількість приготованих дівчиною рушників була ознакою її працелюбності. Якщо про дівчину казали, що вона «рушників не придбала», то йшлося про ледащицю, а якщо «скриня повна рушників» - це свідчило про хазяйновитість нареченої, її заможність, багатство.

Рушники дарували старостам, перев’язували їх через плече, якщо на заручинах доходили згоди. Такі рушники називалися «плечовими».

       Також під час заручин староста брав рушник і накривав 

       Особливою чарівністю відрізняються ті рушники, на які стають наречена і наречений під час реєстрації шлюбу чи вінчання у церкві.

         Широко використовувалися рушники в декоративному оздобленні інтер’єру хати. В минулому, а подекуди і зараз, їх вішають над іконами й називають такий рушник – «божниковий», «божник».

       Рушниками прикрашали вельми популярні в народному побуті народні картини й портрети Тараса Шевченка.

Рушники вішали на кілок, від чого вони дістали назву «кілкові».

                                             Держи хату, як у віночку,

                                             Рушнички на кілочку.

       Завдяки своїй яскравій орнаментації вони виконували функції своєрідних прикрас, декоративних акцентів в оздобленні селянської хати. Їх вішали між вікон, дверей. В давнину існували також рушники для витирання обличчя і рук – «утирач», для витирання посуду і столу – «стирок», для немовляти – «сповивач», але до нашого часу зразки цих елементів побуту, нажаль, не дійшли.

1.     Види орнаментів та техніка вишивки

яснопільщанських рушників

 Загалом в Україні орнаментація рушників надзвичайно різноманітна. За мотивами орнаменту вишивки поділяються на три групи: геометричні, рослинні, зооморфні (тваринні).

Орнамент ніколи не містить у собі жодної зайвої лінії, кожна рисочка має тут своє значення… Це – складна мова, послідовна мелодія, що має свою основну причину і призначена не лише для очей, а й для розуму й почуттів. Звичайно, в кожній місцевості утворилися характерні орнаментальні мотиви й композиційні рішення, найбільш улюблена й поширена колірна гама, притаманні лише цьому осередкові техніки шитва. Дбайливо передавалися вони з покоління в покоління, майстри відшліфовували досягнення своїх попередників, розвиваючи й удосконалюючи їх.

Вивчаючи орнаменти рушників яснопільщанських майстринь, відчуваєш, що вони вражають ритмічною красою узорів і якоюсь таємничою, майже магічною силою, що йде від них. Відразу помітно, що величезну роль у художній виразності  рушників відіграють колір і візерунки.  Колір взагалі посідає одне з провідних місць у творчості місцевих вишивальниць, крім художнього, він має і смислове значення, а зміст символічних знаків, що складає орнамент, можливо «прочитати».

Спробуємо «прочитати» даний візерунок.

Традиційне біле тло виробу  символізує чистоту, відвертість, щирість. Повторюваність візерунка говорить про нескінченність людського існування, про плин часу, циклічність Всесвіту. Червоний колір здавна вважався символом багатства, краси, надії, щастя, любові. Саме тому квіти мають червоний колір. Чорний колір несе у собі біль, сум, почуття втрати, адже навряд чи знайдеться людина, яка, кохаючи, не боялася б втратити кохану людину.

Привертає увагу також мотив дерева-квітки – один із найулюбленіших у шитві рушника. На рушниках квіти, пуп’янки виглядають площинно, внутрішню будову квітки передано різними рушниковими заповненнями. Ці мотиви мають завжди свій логічний початок і завершення. Це можуть бути вазони найрізноманітнішої конфігурації, видовженої форми вази, округлої форми глечик.

Окрему групу становлять сюжетні зображення на рушниках. Засобами вишивки народні майстрині передають свої звичаї, традиції, переживання турботи.

      Слід зазначити, що кольорова гама яснопільщанських рушників базується на поєднанні яскравих контрастних барв – чорної, червоної, вишневої, жовтогарячої, жовтої, синьої, блакитної, фіолетової та зеленої. Матеріалом для вишивання є основа, на якій вишивають, – коленкор, лляна або бавовняна тканина, тобто така, на якій зручно лічити нитки.

2.2. Рослинний та геометричний  орнаменти.

В основі рослинного орнаменту лежить культ поклоніння природі, рослині. На рушниках зазвичай вишивають такі квіти як мак, барвінок – символи вічного життя, троянда – символ кохання, мальва – символ дівочої краси, калина – символ щастя, ромашка – символ дівочої цноти, волошка – символ неба. Вони дають вишивальницям великі можливості у створенні цілісного художнього образу. Найчастіше майстрині зображують троянди і мак, об’єднуючи їх у пишні букети з об’ємно-мальовничими формами квітів, багатою гамою колірних відтінків. В їх трактуванні завжди наявний зв'язок з живою природою.

Геометричні (ромбо-, хрестоподібні, розетко-зірчасті) мотиви несуть у собі символ сонця, якому поклонялися наші пращури, а горизонтальні лінії у геометричному орнаменті позначають дерево життя. Трапляються й сітчасті композиції, в яких основні мотиви – ромб або квадрат утворюють прямокутну чи діагональну сітку, заповнену дрібнішими елементами (розетками, хрестиками, цяточками тощо).   

Слід зазначити, що даний вид орнаменту на території Яснопільщини у наш час зустрічається дуже рідко і використовується здебільшого тільки для вишивки чоловічих сорочок.

Досить рідко також став використовуватися зооморфний або тваринний вид орнаменту. Раніше ж вишивальниці створювали образи лелек, качок, зайчиків, котиків і т.п. Такими рушниками прикрашали дитячі колиски.

2.3.  Вишивка «хрестиком»

      Характерною особливістю народної вишивки є величезна різноманітність технік і поєднання їх (до 10 – 15 технік одночасно). Назви багатьох технік походять передусім від засобів виконання або від того, який предмет вишивається. Назви багатьох технік свідчать про спостережливість народу, асоціативність його мислення. Назву окремим з них дали зовнішній вигляд шва, схожість з певними речами: «курячий брід», «зірочка», «хрестик», «гречечка».

       «Хрестик», а точніше «косий хрестик» – одна з найпоширеніших рахункових технік, яку використовують яснопільщанські майстрині. Вона найбільш легка, доступна у виконанні й перезніманні узорів. Завдяки цьому «хрестик» дає величезні можливості для кольорової розробки орнаментального мотиву. Краса залежить від точного рахунку ниток тканини й діагонального перекриття верхніх стібків, які мають лягати в одному напрямку.

                В давнину для вишивання також використовували таку техніку виконання як розсипний «косий хрестик» або «обманка». Він виконувався переважно чорним чи темно-сірим кольором по білому полотну або ж білими нитками по сірій конопляній тканині. Малюнок утворюється незашитою тканиною.

2.4.  Вишивання гладдю

      Гладь – це вишивання прямими та похилими стібками, які повністю або частково заповнюють площину узору. Існує багато технік її виконання. Розрізняють лічильну і вільну гладь. Лічильною гладдю виконують в основному геометричні орнаменти, а вільною – рослинні й тваринні. Вишивати гладдю можна на будь-якій тканині, нитки краще брати м’які – муліне, заполоч.

       На території села Яснопільщина здавна використовують так звану «полтавську гладь». Вишивають кольоровими нитками муліне у дві-три нитки. Цей шов найчастіше використовують в узорах рослинного орнаменту. Напрямок стібків повинен йти за формою мотиву, тобто збігатися з напрямком жилок листків чи пелюсток. Якщо вишивати «полтавською гладдю» використовуючи декілька кольорових тонів, а саме так роблять місцеві майстрині, то межа кольору вирізняється досить різко. У цьому разі стібки мають немовби продовжувати один одного, тобто лягати в одному напрямку.

2.5.  «Тамбурна» техніка вишивання

     В Україні, а особливо на Сумщині, «тамбурна» техніка використовувалася при створенні рослинних орнаментів. Вишивались узори червоним кольором, іноді з додаванням жовтого, синього, чорного.

    В Яснопільщині ж «тамбурна» техніка вишивання належить до так званих забутих способів вишивання, але в деяких родинах ще можна знайти її зразки.

2.      Обробка краю та змережування рушників    

        Перш ніж приступити до обробки краю рушника, місцеві майстрині готували краї деталей виробу. Для цього край виробу підгинають на 3 мм, потім ще раз на 3 мм і приметують ниткою кольору тканини виробу. Підшиваючи рубець, на голку набирають одну нитку тканини, щоб не було видно стібків. Ширина підрублювання не повинна перевищувати 5 мм.

       До низу кожного рушника вишивальниці плели мереживо. Для цього використовували спеціальний металічний крючок. Воно було як правило білого кольору, рідше – інших відтінків. Пропонуємо вашій увазі декілька зразків такого мережива.

        Великою майстерністю виконання вирізняються не тільки вишиті рушники, а й інші речі ужиткового призначення – це картини, наволочки, простирадла, килими, серветки тощо. (Фотоматеріали додаються).

ІІІ. Висновок. Традиції та сучасність

        Споконвіку в народі жили й у найскрутніші часи не затухали радість від краси життя, тяжіння до всього прекрасного. Людини намагалася прикрасити своє нужденне життя, зробити радісною важку щоденну працю. Тоді за допомогою лише голки й нитки на простому полотні народжувалися неперевершені узори вишивок. Людині важливо було не просто мати білу сорочку або шматок полотна для витирання рук. Кожну річ вона якимось чином оздоблювала, обертала на високомистецькі витвори й відтак залишала після себе чудові зразки вишивального ремесла.

        Вишивка сьогодні живе повнокровним життям, прикрашає сучасний інтер’єр, одяг, надаючи йому своєрідності й неповторності.

       Звернення до життєдайних джерел народного мистецтва, до збереження та оновлення всіх його видів – це усвідомлення свого родоводу, духовних традицій, відродження культури українського народу.

         Витоки народного мистецтва сягають сивої давнини. Зберігаючи тісний зв'язок з традиціями народної творчості минулого, народне мистецтво набуває нового змісту, нових якостей і рис сьогодення. Вічнозелене дерево народної творчості збагачується новими паростками в наш час.

Традиції українського народного харчування с. Яснопільщина

І. Народна кухня. Традиції народного харчування

           Народне харчування — важливий елемент матеріальної культури. Його склад, якісні характеристики залежать від багатьох чинників. Це передусім
історичні, соціально-економічні, культурно-побутові, географічні умови
проживання етносу, традиції, напрями і ступінь розвитку сільського
господарства. У зв'язку з тим, що їжу необхідно готувати систематично і
цей процес нерозривно пов'язаний із сімейним побутом, народне харчування
залишається найстійкішим компонентом матеріальної культури. Страви та
способи їх приготування виступають специфічними ознаками національних
особливостей кожного народу.
         Традиційне харчування українців пройшло тривалий шлях становлення і розвитку. Деякі способи зберігання продуктів, приготування страв, що
дійшли до нас, застосовувалися ще в часи Трипілля, ранніх слов'ян та
Київської Русі.
          Століттями вдосконалювалося, поліпшувалося харчування українців,
вбираючи кращий досвід поколінь і сусідніх народів. Унаслідок цього
сформувалася оригінальна народна кулінарія з великим асортиментом
унікальних страв, смачних та поживних, надзвичайно корисних для
організму людини.
         У харчуванні українців використовувалися різноманітні продукти, а також різні способи приготування їжі. Це зумовлювалося традиційним
багатогалузевим сільським господарством, яке поєднувало землеробство з
тваринництвом і садівництвом. Розширенню асортименту продуктів
харчування сприяло також рибальство, бортництво, меншою мірою
мисливство, збиральництво. Значний вибір способів харчування
забезпечувала українська піч, яка вирізнялася багатьма універсальними
якостями і давала змогу варити, пекти, смажити, тушкувати, сушити
продукти.

ІІ. Особливості харчування яснопільщан

         Основу народного харчування жителів села Яснопільщина становили різні страви з борошна і круп. Це відображало землеробський, головним чином зерновий, характер господарювання.

1.1.Страви із борошна і круп

Особливу роль у харчовому раціоні відігравав хліб, який супроводив селян від народження до смерті, в буденному житті та у свято, у праці та відпочинку, в горі та радощах. Із покоління в покоління передавалось шанобливе ставлення до нього: «Усяке добро, за хлібом», «Хліб— усьому голова», «Хліб та вода — козацька їда», «Без хліба — суха біда», «Хліб та вода, та й нема голода». Вважалось за гріх недоїсти або викинути його шматок. Навіть крихти збирали зі столу та з'їдали, коли кусень хліба випадково падав на землю, його піднімали і цілували.
        Хліб і борошняні вироби відігравали велику роль у звичаях та обрядах. Вони символізували добробут, гостинність. З хлібом молодих
проводили до шлюбу, його клали на труну небіжчика і потім залишали на
могилі. З хлібом починали працю в полі весною і з ним закінчували її
восени. На хлібові клялись при укладанні різних угод, він був
обов'язковим атрибутом під час проведення обрядів календарного циклу, а
також ритуалів, пов'язаних з початком будівництва хати, копанням криниці, з початком будівництва хати, копанням криниці тощо.

Весільний коровай

        До випікання хліба господині ставилися з особливою увагою.
Невдало випечений хліб, особливо ритуальний (паска, коровай), згідно з
повір'ям приносив сім'ї нещастя, біду. Матері надзвичайно ретельно
навчали дочок технології приготування тіста, його випікання. Значна
увага приділялася чистоті рук і посуду. Неохайних господарок засуджували у народі. Про них говорили: «Видно, що Настя хліб пекла — усі ворота в тісті». Жодна страва не може зрівнятися з хлібом і способами його приготування, і розмаїттям готових виробів. Хліб відрізняється за видами борошна, якістю, умовами приготування та рецептурою тіста, характером випікання, формою. Майже завжди повсякденний хліб пекли із житнього борошна. У голодні роки до тіста домішували буряки, варену квасолю, висівки, полову, борошно з лободи тощо. Житній хліб входив до складу повсякденного харчування не лише тому, що інших зернових культур сіяли менше, а й у зв'язку з традиційними смаками. Зрідка, на великі свята пекли хліб із пшеничного борошна.

      

Хліб із пшеничного та житнього борошна

         Крім хліба, з муки виготовляли чимало інших страв: коржі, пампушки, пироги, млинці, оладки та ін. Коржі випікали у печі на сковороді з прісного, тонко розкачаного пшеничного або житнього тіста. Їли їх замість хліба — з молоком, ряжанкою, салом, олією. На свята й у вихідні готували коржі з медом і маком. З кислого пшеничного тіста випікали невеликі булочки — пампушки. Найчастіше їх вживали до борщу, рідше — з олією та часником як самостійну страву.

Пампушки з часником

         Улюбленою стравою яснопільщан є пироги. Пекли їх з того ж тіста, що й хліб, але обов'язково з начинкою. Для начинки використовували картоплю, капусту, квасолю, свіжі та сухі фрукти, сир.

Пироги з капустою

         Найпоширеніша страва яснопільщан — вареники. Тісто для них замішували з пшеничної муки, тонко розкачували і нарізали кружальцями. Вареники готували з начинкою: сиром, картоплею, капустою, вишнями та іншими фруктами. Варили їх в окропі. Їли вареники зі сметаною, маслом, олією, смаженим салом з цибулею.

Вареники з картоплею та шкварочками

        Значне місце у повсякденному харчовому раціоні жителів села Яснопільщина відводилося каші, яку готували з пшеничної, ячмінної, пшоняної та інших круп. Прості у приготуванні, висококалорійні, вони відомі ще з найдавніших часів. Варили кашу на воді або молоці, часто доводили до повної готовності у печі. Їли її з молоком, салом, маслом, олією, іноді з медом. З крупи готували й рідкі страви — юшки або супи. До них відноситься і куліш — рідка каша із пшона з салом, у яку до смаку додавали картоплю і цибулю.

Каша із пшона з салом

Із дрібно товчених або молочених зерен варили юшкоподібні мучні страви: суп з галушками, кисіль, мамалигу тощо.

Суп з галушками

Традиційно кисіль готували із добре підсушеного чи подрібненого вівса.   Використовували інші види борошна (пшеничне, житнє, картопляне). Споживали кисіль гарячим і холодним. Якщо страву їли холодною, то її заздалегідь розливали у миски. Кисіль вважався якісним, коли він добре загуснув.

                                      1.2. Овочеві страви

        У традиційному народному харчуванні яснопільщан значне місце посідали овочеві страви. Без сумніву, найпопулярнішою стравою серед них є борщ. Практично їдять його щодня як основну обідню страву.
Відомі три основні його різновиди — буряковий, зелений і холодний.
Борщ буряковий був і залишається однією з найбільш поширених рідких
варених овочевих страв. «Борщ та капуста — в хаті не пусто»,— говорить
народне прислів'я. Основні його компоненти — буряк і капуста. Водночас
використовували чимало й інших продуктів: квасолю, м’ясо, помідори, картоплю, моркву, часник і т. д.

Борщ із м’ясом та сметаною

        Традиційно борщ готували на буряковому квасі. Його заливали у горщик, розбавляли до смаку водою, варили у печі. Потім у кип'ячену юшку кидали кришений буряк, картоплю, капусту, моркву, інші компоненти. Готову страву заправляли смаженою на олії чи салі цибулею або цибулею і часником, затовченими старим салом. Борщ варили здебільшого без м'яса, а сало клали лише до смаку. Їли страву гарячою, приправленою червоним перцем та сметаною. Під час посту готували борщ з рибою або грибами.

Пісний борщ із рибою

        Зелений або щавлевий борщ готували навесні, коли з'являлася перша
зелень: щавель, лобода, кропива. Варили його на сирівці, добавляли
картоплю і засмажували або затовкували звичайним способом. При
можливості зелений борщ заправляли круто звареним посіченим яйцем і
сметаною.

Борщ із щавлем та курятиною

        На початку літа готували холодний борщ (сучасна назва - «окрошка»). Дрібно посічену цибулю, варену картоплю, круто зварене яйце, зелень, петрушку, кріп, огірок змішували і заливали сирівцем, добавляли до смаку сіль і сметану. Страву не варили, а їли холодною.

Окрошка
       

 Другою поширеною рідкою овочевою стравою у Яснопільщині є і був капусняк. Варили його з квашеної капусти та картоплі,  добавляли пшоно або іншу крупу. У заможних родинах капусняк готували на м'ясному розсолі. Звичайно його заправляли салом з цибулею.

1.3. Щоденні страви

         Значне місце у народному харчуванні яснопільщан посідали щоденні овочеві страви. Традиційно їх готували з капусти, буряка, моркви, цибулі, часнику, гарбуза, картоплі та інших овочів.
        Надзвичайно багатим був асортимент страв з картоплі, її варили, смажили, пекли, тушкували, їли цілою, порізаною, товченою, тертою. У процесі виготовлення картопляних страв добавляли молоко, масло, сало, м'ясо, зелень, інші овочі, бобові. Однак найчастіше її варили, причому з метою економії, у лушпинні. Готову картоплю поливали олією зі сметаною, смаженою цибулею, смаженим салом. До столу подавали з квашеною капустою, кисляком, молоком. Поширена також страва - товчена (варена без лушпиння) картопля, заправлена салом з цибулею.

Товчена картопля зі смаженим м’ясом та овочами

Смачною і поживною була печена та смажена картопля. Пекли її нечищеною, як правило, ввечері, на черіні в печі або в попелі. Споживали з сіллю, цибулею, олією чи салом. Очищену від лушпиння та порізану на тонкі пластівці картоплю смажили на олії, рідше на салі. Їли з квашеною
капустою, кисляком, сметаною.

          Готували також страву з сирої тертої картоплі. Передусім це стосується загальновідомих дерунів. Готували їх так: до тертої картоплі
додавали житнє або гречане борошно, варену картоплю, вбивали яйце. Усе це перемішували і смажили в олії на пательні. Підсмажені оладки складали в макітру, заливали сметаною і тушкували в печі. Іноді деруни подавали з підливою зі сметани.
          Серед овочів помітну роль у народному харчуванні відігравала капуста. Восени і на початку зими її споживали свіжою, в інший час — квашеною. Свіжу капусту варили, запікали у печі, мастили олією, їли з хлібом або картоплею. Сира квашена капуста, заправлена олією, була і є щоденною стравою у зимовий період. Листя сирої та квашеної капусти застосовували під час приготування оригінальної страви — голубців.

Голубці

Окремі страви з буряка, моркви, готувалися рідко. Ці овочі, а також цибуля, часник використовувалися переважно як компоненти для приготування інших страв.
          Огірки, солодкий перець, редьку, помідори споживали у сирому вигляді.  Для зберігання у зимовий період ці овочі солили, а у наш час здебільшого консервують.

      

Консервовані помідори та солені огірки

1.4. Страви із м’яса

       Основна маса населення м'ясні страви споживала рідко, здебільшого на
свята. М'ясо, сало і рибу в бідних сім'ях використовували лише як
приправу. Однак незважаючи на це, до традиційної народної кулінарії
входив значний асортимент виробів із м'яса. Найуживанішою була свинина. На свята також різали курей, гусей, качок.

Смажена качка

У деяких сім’ях  розводили індиків. Свіже м'ясо споживали рідко, як правило, коли забивали худобу. Основну його частину переробляли з метою тривалого зберігання: взимку заморожували, навесні засолювали.
        Найчастіше м'ясо використовували у вареному вигляді. З юшки готували
борщ, супи, а відварене м'ясо додавали до каші. Поширеною була «печеня»
— тушковане м'ясо з картоплею або без неї. Із сирої свинини готували
традиційну українську страву — ковбасу. М'ясо різали на шматки,
добавляли сало, часник, перець, солили і начиняли добре вичищені та
промиті кишки. Ковбаси переважно підсмажували або запікали у печі і для тривалого зберігання заливали смальцем. З товстих кишок, наповнених відвареною гречаною крупою, перемішаною з кров'ю, готували кров'янку.
Вареними язиком, легенями,  підчеревиною начиняли вичищений шлунок, який потім відварювали у воді чи запікали у печі. Цю страву називали салтисон, кендюх.
         Однією з поширених у Яснопільщині страв був і залишається холодець. Для його приготування впродовж тривалого часу відварювали м'ясо, ноги та голову. Відварене м'ясо відокремлювали від кісток, розкладали у миски, заливали розсолом та ставили у холодне місце, щоб страва затверділа. Їли холодець з гострими приправами: хріном, гірчицею, перцем, оцтом.

Холодець

           Цінним продуктом вважалося свиняче сало. Для тривалого користування його солили. З внутрішнього сала виготовляли смалець. Сало і смалець використовували для смаження різних продуктів, для заправки борщу, юшок та каш, тушкування квашеної капусти. Крім цього, часто сире солоне сало їдять з хлібом та часником як окрему страву.

1.5. Рибні страви

У народному харчуванні яснопільщан спеціальних рибних страв було мало. Свіжу рибу смажили, їли гарячою й холодною, додавали до пісного борщу. З сирої риби варили юшку й холодець. Карасів тушкували у сметані. У піст солону рибу власного приготування або куповану.

1.6. Молочні страви

Молочні страви у Яснопільщині споживалися щодня, за винятком постів. Найпоширенішою стравою було свіже коров'яче молоко, кип'ячене або парене у печі. На свіжому молоці варили каші, локшину, ним заправляли картоплю, полуднували. З пареного молока робили ряжанку. Так само часто споживали кисляк. З нього відтоплювали сир, який споживали як окрему страву і використовували як начинку для вареників, пирогів, налисників.

Налисники із сиром

Із сироватки варили каші, нею вчиняли хліб, пироги, млинці, оладки тощо. З вершків, зібраних з молока чи кисляку, збивали масло у спеціальних високих макітрах.

Зрідка споживали також молозиво.

Молозиво

Менше вживали козяче молоко, яке майже повністю йшло у їжу без переробки.

ІІІ. Висновки

Останнім часом відбулися деякі зміни у харчуванні яснопільщан. Збільшилося споживання м’ясних та рибних продуктів харчування. Одночасно спостерігається збільшення споживання фруктів та овочів, вирощених далеко за межами України, а також різних продуктів і
спецій, імпортованих з інших країн. Водночас надмірна хімізація, не завжди контрольоване вживання різноманітних біодобавок різко погіршили якість сільськогосподарської продукції. Все це спонукає нас згадати народні традиції та поміркувати, як їх можна використати у сучасному харчуванні.